Мета: на конкретних прикладах розкрити роль жінки в історії України; розвивати мислення, вміння самостійно
працювати, висловлювати свої судження; виховувати в учнів повагу до жінки; виховання патріота своєї держави, який
усвідомлює свою приналежність до українського народу; виховання почуття
гордості за історичне минуле нашої
держави;
Обладнання: столик із букетом квітів, слайди «відомі українки», презентація.
Міжпредметні
зв`язки: українська літертура
Епіграф:
Жіноча доля, хто її розкаже?
Жіноча доля, хто її збагне?
Їй на землі
моїй чомусь найважче,
Жіноча доля
вибрала мене.
ХІД
ПОЗАУРОЧНОГО ЗАХОДУ
І. Організаційний
момент
ІІ. Момент актуалізації уваги
аудиторії
Вступне слово вчителя.
Сьогодні
наш виховний захід присвячений славетним жінкам України. Про них складено
багато легенд, дум, оповідань, віршів та пісень і навіть знято фільми. Жінка-українка здавна відігравала значну роль
у суспільному житті. Вона не тільки народжувала і виховувала дітей, а й
займалася громадськими справами, разом з чоловіками творила науку, культуру,
історію. Отож давайте поближче познайомимось з деякими з славетних
жінок-українок.
Оголошення
теми та мети
виховного заходу
Постановка
ключового питання
1) "Що ж це за жінки і чим вони знамениті? "
2) Яка вона, жінка — ідеал, яке її місце в суспільстві в
різні епохи, на що здатна справжня українська жінка?
ІІІ. Основна
частина
Слово вчителя
Україна. Жінка. Мати... Як багато значать ці слова для кожного з нас. Як
глибоко западають у душу. Як
гордо ми промовляємо їх.
Щасливі ми, що народилися і живемо на мальовничій землі нашій — славній
Україні. Є на нашій землі ті, ким можна пишатися. І, в першу чергу, це жінки
України — вродливі, гостинні і працьовиті. Чимало жінок, які прославляли нашу
рідну землю, увійшли в її історію як будівничі, творці, взірці жіночності,
історичні постаті.
Роль жінки з українській історії надзвичайно
велика. Ще з часів трипільської культури жінки української землі стають
берегинями роду, незаперечними авторитетами і майстринями у створенні
матеріальних і духовних набутків суспільства. Так, наприклад, Княгиня Ольга
проявила себе як мудра правителька. Анна
Ярославна була яскравим прикладом духовності та освіченості. Насті
Лісовській, відомій як українській Роксолані, було надано титул великої
султанші. Але українські жінки були не тільки
дружинами високопоставлених чоловіків, а й самі були видатними політиками,
ученими та митцями.
Чарівницею оперного
співу, яка змогла полонити серця слухачів всього світу, була неперевершена Соломія Крушельницька. Ім’я поетеси Лесі Українки овіяне всенародною любов’ю. Поезія Ліни Костенко торкає серця читачів,
примушує замислитись про сенс власного життя. Легенда українського театру — акторка Марія
Заньковецька
була окрасою національної сцени, актрисою світової величини. Всесвітньо відомих майстринь пензл Катерину
Білокур та Марію Приймаченко
царюють у національному та світовому мистецтві як єдині і неповторні. Народна
артистка України, золотий голос України, дивовижна жінка Ніна
Матвієнко
— серце народу, його душа, його крила.
Вчитель
Сьогодні наш
виховний захід «Жінки в історії України»
саме і присвячений українській жінці – простій і скромній, мужній і
наполегливій, слабкій і разом з тим сильній духом, роботящій і працелюбній,
справедливій і досвідченій. Жінці – мудрій та вільній, жінці – рівній у правах
та обов’язках з чоловіком.
За всіх часів і в усіх народів
жінка уособлювала затишок родинного вогнища: народження й виховання дітей,
збереження родовідних
традицій та обрядів, привітність і лад в оселі. На
ранньому етапі людського суспільства роль жінки була керівною. Із тієї далекої
епохи матріархату і йде уявлення про головний обов'язок жінки бути берегинею домашнього вогнища.
Її безмежна любов, ніжність і тепло душі надихали чоловіків на подвиги,
наснажували високістю думок поетів і філософів, героїзмом — князів і воїнів. Та над усе
жінка була і залишиться носійкою родинного тепла, своєрідним оберегом духовних
цінностей.
Вчитель
Дехто думає, що жінка створена,
щоб бути господинею і мамою, а от великі справи, мовляв, творять чоловіки. Але
ж жінка відрізняється від чоловіка фізичною силою, та аж ніяк не розумом! А
видатні справи робляться не м’язами, а саме завдяки мудрості, кмітливості,
винахідливості.
Тож перейдемо до
знайомства з видатними жінками України. Почнемо ми з далеких часів, часів
Київської Русі. І допоможуть нам наші спеціалісти (знавці істормчного минулого…2 учні з групи)
Княгиня Ольга
Вчитель
Княгиня Ольга - легендарна жінка-правителька, правила Руссю з 945 по 957 рік. Овдовівши, вона
неопустила рук і довела, що сильна і незламна. Після загибелі князя Ігоря їй дісталася величезна
молода держава, тому першим кроком згорьованої вдови, княгині Ольги на княжому
престолі було недопущення державного перевороту в Україні–Русі, заворушень
серед люду. Вбивця її чоловіка, древлянський князь Мал, мав намір одружитися на
ній, вбити її сина Святослава і заволодіти державою. Але Ольга зробила інший
вибір, у який в ті часи важко було повірити - взяла владу у свої тендітні руки.
Ольга жила в достатньо важких умовах починаючи з побуту і закінчуючи
внутрішньою та зовнішньою політикою. Свою жорстокість,
амбітність та характер правителька України - Русі показала у перші ж дні трауру. Також княгиня помстилась за смерть свого коханого чоловіка – князя Ігоря (спалення
Іскоростеня – столиці древлян). Помста древлянам, яку вона вигадала за смерть свого
чоловіка Ігоря, вразила навіть її військо.
Як велика правителька Ольга розуміла, що самою лише силою і мечем втримати
кордони держави буде важко – народ мала об’єднати спільна ідея. Цим об’єднавчим
елементом стало християнство, як релігія пануючих держав. Княгиня Ольга була першою християнкою на княжому престолі. Її шанували при житті, а після смерті визнали
рівноапостольною святою. Після свого хрещення Ольга мріяла охрестити і Русь,
але їй, на жаль, не судилося цьогозробити. Замість неї через кілька
десятиліть, у 988 році, Русь охрестив її онук Володимир. На сьогодні існує багато трактувань образу Ольги. Перекази називають її
хитрою,церква - святою, історія -
мудрою.
Учень 1
(Біографія княгині Ольги)
Про походження та юність Ольги відомо дуже мало.
Існує декілька легенд, наукових припущень щодо місця народження Ольги. Літописне
свідчення повідомляє про те, що в 903 році до Ігоря привели жену від Пскова на
ім"я Ольга. За іншими джерелами Ольга була донькою перевізника. Частина
дослідників висунула гіпотезу про болгарське походження Ольги, їхні опоненти
стверджують, що вона дочка князя Олега. Проте вся її діяльність свідчить про
словенське походження княгині. Ольга була першою українською правителькою, яка
залишила по собі славний слід. Уперше
Ольга з"являється на політичній арені після смерті свого чоловіка князя Ігоря. Вона правила від імені
малолітнього сина Святослава, який народився з 942 році. Після смерті Ігоря, якого убили повсталі
древляни, з яких він хотів узяти повторну данину,Ольга жорстоко помстилася непокірним, хоча й мусила дещо
обмежити збір данини. Все це сприяло тому,що протягом 20 років, доки правила
Ольга в державі було мирно і спокійно.
На відміну від Олега, Ігоря, які багато воювали із
сусідами, Ольга всю своя увагу передусім зосередила на внутрішньому житті Київської
держави. Вона особливо побувала в підкорених її попередниками
племенах, не боячись замаху чи повстання. Вона заклала нові міста, села, волості,
призначила своїх правителів. Ольга
першою серед київських князів спробувала ввести порядок щодо данини:встановила норми податків, що свідчить про високий
рівень державницької свідомості Ольги. Трагічна смерть Ігоря змусила Ольгу
уважніше поставитись до оподаткування народу.
Вся внутрішня діяльність Ольги сприяла формуванню в
Київській Русі міцного апарату державного правління. Зокрема, чи не
найвеличнішою справою Ольги було запозичення християнства у Візантійській
імперії шляхом власного хрещення. Акт хрещення Ольги зберігся в таємниці. Разом їх
християнством Ольга принесла в Київ і більш високу культуру. Так перша
кам"яна будівля на Русі - її палац.
Церковні книги, без яких не було б на Русі розвинутої писемності, теж стали
надходити до Києва після хрещення Ольги. Ольга була похована за християнським
звичаєм 11 липня 9б9 р. за участю священн
Анна Ярославна
Вчитель
Донька київського князя Ярослава Мудрого Анна, народилася в 1032 році. Славне життя княгині Анни Ярославни пов'язане із середньовічною
історією Франції. У Франції XI ст.
добре знали Україну-Русь, як
державу з сильною, постійно боєздатною дружиною. У квітні 1048 року вона була обвінчана в Римі. Під час вінчання подарувала
чоловіку привезене з Києва Євангеліє, писане кирилицею. Всі пізніші королі
Франції аж до революції 1793 року приносили клятву на цій святій книзі, що
належала самому Ярославу Мудрому. У серпні 1049
року відбулося весілля Анни Ярославни і Генріха І. В багатьох історичних
джерелах згадується про те, що Анна приймала присягу не на латинській Біблії, а
на Євангелії, яке привезла з Києва. На той час цей крок можна було б порівняти
з громадянським подвигом.
Займаючи високе становище у
тогочасному французькому суспільстві Анна брала діяльну участь у керуванні
державою. Її підпис часто зустрічався на ділових паперах французького двору
поряд з "хрестиком" неписьменного короля. Про авторитет Анни говорить такий факт, що
їй було надано право ставити свій підпис на документах. Цей привілей Анни був
унікальним явищем для французького королівського двору XI ст., Анна знала латинську офіційну мову того часу,
якою писало і говорило освічене суспільство Західної Європи, пам’ятала
кирилицю, часто підписувалася рідною мовою. Це була данина вірної дочки рідній
землі — як і присутність в її гербі золотого тризуба, що став обов'язковим
елементом державної символіки України –Русі, починаючи з великого князя Володимира. У Франції Анна поширювала
традиції Київської Русі, насамперед повагу до освіти, культури і
мистецтва. Після смерті Генріха І Анна зберігала титул королеви і керувала
Францією від імені неповнолітнього сина Філіпа.
Цікаво, хоч хтось із сучасних
французів усвідомлює, що такі французькі національні риси, як вишуканість,
елегантність, потяг до мистецтва і літератури сформувалися завдяки дочки Ярослава
Мудрого Анни? Окремі дослідники історії Франції XI століття схильні до думки, що наприкінці життя Анна
Ярославна повернулася до Києва і там померла. Гіпотеза доводить, що Анна
похована в церкві абатства Вільє, неподалік від міста Етампа. Її перебування у Франції стало „…помітною політичною і
державною подією для двох великих європейських країн Середньовіччя; позитивно
позначилося на культурному й церковному житті тогочасного цивілізованого світу.
Учень 2
Біографія А́нни
Яросла́вни
Впливала на
внутрішню і зовнішню політику королівства, спільно з сином підписувала державні
акти (на одному з них є кириличний підпис: «Анна Ръина», тобто «Анна
королева»).). Заснувала монастир святого Вікентія в Санлісі (1065), на північ від Парижа, що був її резиденцією. Окрім материнської шведської мови знала руську, латину, грецьку, французьку. Ще й зараз знаходиться у Франції,
у міській бібліотеці Реймса найдавніша пам'ятка київського походження -
Євангеліє, написана кирилицею, яка була офіційною писемністю Київської Русі. її
привезла у Францію дочка Ярослава Мудрого Анна, яка вийшовши заміж за французького короля, стала
королевою Франції.
Роксолана
Вчитель
Весь світ
знає про вродливу українську дівчину, яка полонила серце молодого султана
Сулеймана і стала всемогутньою Роксоланою. Перебуваючи далеко за межами рідної
України, вона сприяла розвитку національної культури, дбала про добробут
народу. За батьківським прізвищем Роксолана
– Анастасія Лісовська. Але у XVI столітті її
називали королева аланів, тобто – Роксолана! Роксолана – унікальний феномен
світової історії. ЇЇ унікальність полягає у тому, що чи навряд знайдеться якась інша
жінка, окрім Роксолани, яка понад 3 десятиліття була однією з
найвпливовіших постатей не де-небудь, а у мусульманському світі! Потрапила вона до Туреччини
у 15-тирічному віці полонянкою. Згодом опинилася придворі султана Сулеймана. На той час ніхто не міг зрівнятися з Роксоланою
розумом і веселою вдачею. Навіть коли їй було вже за 50, Сулейман так само її
обожнював і не було в султанських покоях іншої жінки. Він брав її навіть у
військові походи.
Отже Роксолана для Туреччини зробила багато чого. А що
вона зробила для України? Немало. Вона зробила усе можливе, що б зупинити
походи турецьких і татарських військ на наші землі. Існують достовірні дані про
те, що Сулейман стримував татарську орду від нападів на терени, підпорядковані
Речі Посполитої, до якої у той час належала більшість території України.
Роксолана листувалася з польським королем Сигізмундом II Августом і сприяла
підписанню між ним і своїм чоловіком Сулейманом низки взаємовигідних
угод. Деякі історики вважають,
що завдяки її впливові на Сулеймана, у 20-50 роках ХVІ
століття турецькі й татарські набіги на Україну порідшали. Роксолана приймала
активну участь у військових походах разом з Сулейманом на Відень у 1529 році та
інших. Роксолана - єдина султанша, яка за тисячолітню історію Османської
імперії не носила чадри.
В історії вона відома як добродійниця. В Медині побудувала водоводи та велику мечеть
Сулеймана, у Стамбулі - мечеть, притулок для вбогих, лікарню. Вона була і залишається
інтелектуально сильною постаттю, розумною жінкою, володаркою величезної імперії
за ціну відступництва, а стати нікому не знаною мученицею вона не хотіла. В сучасній
українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної
України.
Учень 1
Біографія Роксолани (Анастасії
Лісовської)
Роксола́на або Гюрре́м Султа́н (бл. 1505 — 15 квітня 1558) — спершу наложниця, а потім — дружина Сулеймана І Пишного, султана Османської імперії. Мати султана Селіма II. Справжнє ім'я у польській літературній
традиції — Олександра, в українській — Анастасія. Була донькою священика з галицького міста Рогатина; згодом у художніх творах з'явилося прізвище
священика — Лісовський. У 1516 році потрапила до татарського полону й була продана в рабство. Згодом опинилася в султанському гаремі, де стала коханою дружиною Сулеймана І. Отримала нове
ім'я Гюрре́м або Хюррем, та титул Хасекі-султан. Народила султану 6 синів, а
також доньку Міхрімах. Своїм коштом будувала мечеті, школи, караван-сараї та кухні у Стамбулі, Едірне, Єрусалимі, Мецці й Медіні. Посприяла сходженню на османський престол свого
сина Селіма II. Оспівана у літературі, образотворчому мистецтві,
музиці та кіно.
Відіграла значну роль у політичному житті
Османської Імперії в 20-50 роки XVI ст. Сприяла формуванню елементів
політичної культури Туреччини. Вперше в історії держави, як дружина султана
вела дипломатичні переговори з представниками Іспанії, Угорщини, Венеції,
впливала на політичні рішення. Тільки їй дозволялося робити те, що суперечило
турецьким традиціям, мусульманським законам, султанським придворним звичаям.
Де ж то чувано, щоб дружина султана з'являлася перед чужоземцями без паранджі
та ще й позувала художникам. Адже іслам взагалі забороняв малювати не лише
людей, а й звірів та птахів.
Знала ряд мов.
Завдяки зусиллям Роксолани 41 рік наймогутніша у світі держава не чинила нападу
на Україну. Одній Роксолані наказав Сулейман збудувати величний мавзолей, як
самому султану. їх, султанів, було 36, але жодна з безлічі султанських жінок за
всю тисячолітню історію імперії не була похована так пишно, як 54-річна
жінка-українка. Померла Роксолана в
жовтні 1561 року. Похована у восьмигранній усипальниці-гробниці. Всередині під
високим куполом вирізьблено алебастрові розети, прикрашені смарагдом, улюбленим
самоцвітом Роксолани.
Маруся Чурай
Вчитель
Не минуло і століття, як щедра на таланти українська земля подарувала
людству чарівну й талановиту Чураївну. Легендарна постать Марії
Чурай. В історії української культури є чимало недосліджених сторінок,
нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому
столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави
стверджувати, що ця чудова піснярка - особа історична.
Марусині
пісні про кохання та вроду й досі бентежать наші серця, наповнюючи їх то
смутком, то радістю. Ще з часів Богдана Хмельницького й донині співають її
пісні. Марусі Чурай приписують авторство таких перлин: «Засвіт встали
козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «В кінці греблі
шумлять верби», «На городі верба рясна», «Грицю, Грицю, до роботи» та інші пісні найчастіше пов’язані з
власним життям. В сучасній українській традиції входить до
переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Учень 2
Біографія Марусі Чурай
Мару́ся Чура́й (1625–1653) —
напівлегендарна українська народна
співачка та поетеса часів Хмельниччини,
яка, за переказами, жила в Полтаві. За переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 (за іншими
версіями — у 1628 або 1629) році в сім'ї козацького сотника Гордія, який був одним із провідників
антипольського повстання. Після смерті батька, котрий був одним зі старшин під
час Повстання Острянина та у 1638 році як
бунтівник спалений на багатті у Варшаві, залишилася жити з матір'ю в Полтаві. Їхній будинок стояв на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря,
що зберігся досі. В юності дівчина мала багато залицяльників,
серед яких був молодий козак Іскра Іван Якович, але своє серце вона
віддала Грицю Бобренку (за
іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно
заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць
вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте
коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо
покохав іншу, Ганусю із заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не
витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми, але яке
ненароком випив Гриць.
Улітку 1652 року полтавський
суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра.
Для покути дівчина ходила на прощу до Києва,
але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не
перенісши смерті коханого. Є правдиві скарби, які намертво
лежать у землі, а є живі скарби, що передаються від покоління до покоління. До
таких належать народні пісні, створені
легендарною пісняркою Марусею Чурай. Відомий
український історик Мозолевський писав:
«Маруся Чурай славилася неймовірною красою, вмінням співати та імпровізувати
на вечорницях. З пісень, які безумовно належали Марусі, найбільш відомі «Віють
вітри, віють буйні», «Ой, не ходи, Грицю», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «За світ встали козаченьки»,
«Посадила огірочки».
Леся Українка
Вчитель
Леся Українка (Лари́са Ко́сач-Кві́тка) - видатна українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, літературний
критик та фольклорист. Леся Українка понад 30 рокiв вiддала творчостi. На цi ж роки припадає безупинне
змагання з туберкульозом. Безперечно, i тяжка хвороба, і тривалі болі, і хвилинні радощі
впливали на твори Лесі Українки, але ніколи вони не були виявом вузько
особистого. Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність
компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.
Її поетичне слово служило визвольним ідеям народу і залишилося взірцем для
поетичних поколінь.
Лесі було всього 13 років, коли
мати, письменниця Олена Пчілка, добирає їй псевдонім Українка і публікує у
журналі вірш «Конвалія». Відтоді й пішли по всьому світу прекрасні поезії,
підписані гордим, ніжним і красивим ім’ям – Леся Українка.
Чому Українка? У ті часи циркуляр
(закон) міністра внутрішніх справ Валуєва, який не дозволяв друкувати книги
українською мовою, ставити українські п’єси. Псевдонім Українка утверджував
рідну мову у рідному краї, ніби промовляв, що українське слово не земне,
показував милозвучність і красу українського слова. Героєм її творів ставав
борець, обдарований поетичним, мистецьким хистом. Його думки і вчинки близькі й
рідні самій поетесі. Велика художня і громадсько-політична сила цього
узагальненого образу полягає в тому, що він втілює в собі те краще, що
відзначало передових людей її часу. Ще змалку Леся Українка бачила людську недолю, яка
викликала у неї не розпач, а бажання кращої яснішої долі. Думка про слово, що
збудить вогонь у чиємусь серці, проймала її почуття. Леся Українка
залишилася жити. Вона і зараз серед нас. Адже людина живе стільки, скільки її
пам'ятають.
Учень 2
Біографія Лесі Українки
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13
лютого 1871— 19 липня
1913,
Сурамі) — українська
письменниця, перекладачка, культурна діячка. Писала у жанрах
поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці
фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну
участь в українському національному русі. Відома завдяки своїм збіркам
поезій
«На крилах пісень» (
1893), «Думи і мрії» (
1899), «Відгуки» (
1902), поем
«Давня казка»(
1893), «Одно слово»
(1903), драм
«Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907),
«В катакомбах» (1905),
«Лісова пісня» (1911) та ін.
Починаючи з 1884 року, Леся активно пише і публікує
їх у часописі «Зоря». Саме цього року з'явився псевдонім «Леся Українка».
Сердечна
дружба єднає Ларису з її старшим братом Михайлом. За нерозлучність у сім'ї їх
називали спільним ім'ям «Мишолосіє», пізніше Ларису в сім'ї називали Лесею. Деякий
час Лариса навчалася в школі
Олександра Мурашка в Києві. З цього
періоду залишилась одна картина, намальована олійними фарбами. Пізніше Ларисі
довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати. Вона знала багато
європейських мов, крім слов'янських: української,
російської, польської,
болгарської, також
давньогрецьку та
латинську, що свідчило про її високий
інтелектуальний рівень. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не
мала права до надмірного виявлення своїх почуттів. Про рівень її освіти може
свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник
«Стародавня історія східних народів» (надрукована в
Катеринославі 1918). Українка багато
перекладала
Миколу Гоголя,
Адама Міцкевича,
Генріха Гайне,
Віктора Гюґо,
Гомера.
7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у
церкві і оселились у Києві. 21 серпня вони разом вирушили до Криму, де Климент
Квітка одержав посаду в суді. У цей час Вона багато працює на літературній
ниві. 5 травня 1907 написала драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18
травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще у
1903.
Останні роки
життя Лесі Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку
про важкий стан Лариси Петрівни до Грузії приїхала її мати. То власне їй
письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах
Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей
до Геліоса над манускриптами. Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний
пам'ятник — бронза, граніт; скульптор Г. Л. Петрашевич; встановлений у
1939 році). Похорон, згідно з бажанням небіжчиці, відбувався без участі
духовенства. Могила Лесі Українки є національною
пам'яткою.
Соломія
Крушельницька
Вчитель
У всьому музичному світі на межі
ХІХ - ХХ століть Соломія була символом самовиховання, самовдосконалення,
неперевершеності. Завдяки знанню вісьмох європейських мов вона стала співачкою світового
масштабу. Соломія змалку відчула, зрозуміла і усвідомила своє мистецьке
покликання. Виховувала себе, як Шевченко, як Леся.
За життя Соломію Крушельницьку визнали найвидатнішою співачкою
світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання
«Вагнерівська примадонна» XX століття. Співати з нею на одній сцені вважали за
честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій
портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Успіхи Крушельницької на оперних
сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва. Богинею сцени
називали Соломію Амвросїївну Крушельницьку. В історії світового оперного
мистецтва Крушельницька посідає особливе місце ще й тому, що вона не тільки
була всебічно обдарована й освічена, сповнена артистичного чуття і шляхетності,
а й розмовляла і співала українською, російською, польською, німецькою,
англійською, іспанською, італійською мовами.
Учень 2
Біографія Соломії Крушельницької
Соломі́я Амвро́сіївна Крушельни́цька (23 вересня 1872, с. Білявинці, нині Бучацький район Тернопільської області, Україна — 16 листопада 1952, м. Львів) — українська оперна співачка, педагог. У 1893 році закінчила Львівську консерваторію. В
цьому ж році успішно дебютувала у Львівському оперному театрі. А дальше
відкрилися їй двері оперних театрів Відня, Варшави, Мілану. П'ять місяців
триває у 1897 р. тріумф української співачки в Південній Америці. Критики
писали про той період її творчості: «...її незрівнянної краси лірико-драматичне
сопрано майже в три октави було унікальним явищем в світовому оперному мистецтві!»
У 1910 році С.
Крушельницька вийшла заміж за відомого італійського адвоката, мера міста В'яреджо Чезаре Річчоні — тонкого знавця музики,
ерудованого аристократа. Вони взяли шлюб в одному з храмів Буенос-Айреса. Після одруження Чезаре і Соломія
оселилися у В'яреджо, де вона купила віллу, яку назвала «Саломеа». У 1920 році
Крушельницька в зеніті слави покидає оперну сцену, виступивши останній раз у
неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Далі своє життя
присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала вісьмома мовами.
Здійснила турне Україною, Європою, Америкою.
У 1894–1923 майже щороку
виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. Її єднали міцні узи
дружби з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими
культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини. Особливе місце у творчій
діяльності співачки займали концерти, присвячені пам'яті Тараса Шевченка та Івана Франка. Для участі в цих концертах вона
часто приїжджала до Західної України. У 1929 році в Римі відбувся
останній гастрольний концерт С. Крушельницької.
Після смерті
чоловіка, Крушельницька у 1939 р. повертається до Львова. У 1951 році Соломії Крушельницькій присвоїли звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в
жовтні 1952 року
вона нарешті отримала звання професора. Востаннє співала у Львівській
філармонії 1949-го, у віці 77 років. Мало хто знав, що на той час співачка вже
хворіла на рак горла. Соломія Амвросіївна Крушельницька померла 16 листопада 1952 року. Її
поховано у Львові на Личаківському кладовищі поруч з
могилою друга і наставника — Івана Франка.
Марія Заньковецька
Вчитель
Марія Заньковецька була окрасою національної сцени,
зіркою у театральному просторі на зламі XIX-XX ст. Вона
увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, що у
створюваних сценічних образах уособлювала символ української жінки. Актриса виступала на київській, одеській, харківській,
львівській,єлисаветградській, петербурзькій, московській та інших сценах; їй не
рукоплескали ні Париж, ні Лондон, ні Берлін – та Марію Заньковецьку
величають актрисою світової величини. Вона не грала в п'єсах європейських
драматургів, бо в Російській імперії до 1905 року
існували заборони для українського театру на переклади творів зарубіжної
драматургії. Велика заслуга Заньковецької в тому, що вона винесла українське театральне
мистецтво за національні рамки, на всеросійську сцену.
1932 року Марії
Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання Народної
артистки України. Марія Костянтинівна мала щасливу долю на тернистій ниві
українського театру: красу рідної мови і магію слова відкрив їй учитель Чернігівської
гімназії, поет, друг Тараса Шевченка Микола Вербицький. Марія
Заньковецька – людина високого інтелекту і культури, натура невичерпного
темпераменту й життєвого оптимізму, виняткової пам’яті, спостережливості,
працездатності. Жінка незвичайної краси і чарівності.
Марію Заньковецьку прирівнювали
до світових акторок, а саме - італійки Є. Дузе, француженки З. Бернар.Марія мала гарний голос (драматичне сопрано) й
бездоганно виконувала народні пісні. Легендарна
актриса прожила сповнене страждань і випробувань життя. Однак у
створюваних нею сценічних образах, яку б трагедію вона не грала, – завжди
відчувалося оптимістичне начало, адже Заньковецька побудувала свою особисту і
творчу долю на любові – до театру, до своїх героїнь, до Миколи Садовського, до
України.
Учень 2
Біографія Марії Заньковецької
В 1871 у 17 років вона стала
дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем. Всі захоплювалися її
чудовим голосом, але, на нещастя, уже в перший рік праці на сцені вона
захворіла в Харкові на дифтерит, після якого тембр колись такого сильного
меццо-сопрано значно змінився на гірше. Порятунком лишалася сцена. Через деякий
час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім’єю і всю себе
присвятити сцені. 1876-го вийшла на сцену
ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним
колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами,
повертаючись після гастролей, до 1932. У Ніжині вона мала
свій будинок, який зберігся дотепер.
Людмила Павличенко
Вчитель
Не жіноча доля – вбивати… Жінка вбивала. Вбивала ворога, який з
неймовірною жорстокістю йшов Україною, палив і руйнував домівки, знищував усе
живе… Ім’я Людмили Павличенко увійшло до енциклопедій багатьох країн
світу. Іноземні журналісти писали про неї як про «королеву вогню», «снайпера №
1», «кращу гвинтівку землі». Людмила стала снайпером високого ґатунку. Генерал
армії П.І.Батов писав: «Саме Павличенко першою довела, що нелегка снайперська
справа під силу жінці, якщо в її серці палає ненависть до фашистів.» Особисто
знищила 309 гітлерівців, з них 78 снайперів.
Людмила Павличенко вела боротьбу проти
ворога не лише снайперською гвинтівкою, а й силою слова. Вона у складі групи
студентів-фронтовиків їде до Америки на запрошення дружини американського
президента Елеонори Рузвельт і Американської студентської асоціації. Людмила об’їхала десятки
міст, виступала на масових мітингах, на підприємствах, в портах, скрізь
викликаючи симпатію як солдат – посланець народу, що вів тоді смертельну боротьбу
з фашизмом.
Про Людмилу Павличенко було знято біографічний
фільм «Незламна» (рос.
«Битва за Севастополь»), спільного українсько-російського виробництва. Фільм
був випущений у кінопрокат в обох країнах 2 квітня 2015 року.
Учень 1
Біографія Людмили Павличенко
До 14 років
навчалася в школі № 3, потім родина переїхала до Києва.
Після закінчення 9 класу Людмила працювала шліфувальницею на заводі «Арсенал» й одночасно вчилася в 10 класі,
здобувши середню освіту. У 1937 році поступила на історичний факультет Київського університету. Студенткою
займалася планерним і стрілецьким видами спорту. Успішно захистила дисертацію
про Богдана Хмельницького. У 1932 році вийшла заміж
за Олексія Павличенка, народила сина Ростислава (1932—2007). Шлюб невдовзі було
розірвано. Німецько-радянська війна застала
Людмилу в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни
Людмила Павличенко добровольцем йде на фронт.
Лейтенант Павличенко воювала в стрілецькій Чапаєвській
дивізії. Брала участь у боях у Молдові, в обороні Одеси та Севастополя. До липня 1942 року на рахунку
Павличенко було вже 309 німецьких солдатів та офіцерів (у тому числі 36
снайперів супротивника). Крім того, за період боїв Л. М. змогла навчити
велику кількість снайперів. Вийшла вдруге заміж за снайпера Леоніда Кіценка, з
яким була знайома ще до війни у Києві. 4 березня 1942 року Кіценко
загинув у Севастополі.
У червні 1942 року поранена.
Незабаром її направили з делегацією до Канади та США. Під час поїздки вона була на прийомі
в Президента США Франкліна Рузвельта. З 1943 року
Павличенко не брала участі в бойових діях, була інструктором школи «Постріл»
під Москвою, дослужилась до майора. Указом Президії Верховної Ради СРСР
від 25 жовтня 1943 року Людмилі
Павличенко присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни в 1945 році
закінчила Київський університет. Мешкала та
працювала в Москві. Готувала до друку спогади про Другу світову війну
(«Героическая быль. Оборона Севастополя. 1941—1942 гг.» (Москва, 1958, 1960). Працювала
в штабі Військово-морського флоту СРСР. Вийшла
заміж за Константина Івановича Шавирєва. Працюва у радянському комітеті
ветеранів війни.
Валентина Гризодубова
Вчитель
Валентина Гризодубова - дочка винахідника і льотчика
Степана Васильовича Гризодубова. Льотчиця, перша жінка у
Радянському Союзі, якій було присвоєно звання
- Герой Радянського Союзу. Вже в 2,5 роки Валентина піднялася в
небо на батьківському аероплані з харківського аеродрому, прив'язана до батька
ременями. У 14 років вона здійснила перший політ на планері в Коктебелі на
зльоті планеристів.
У жовтні 1937 року встановила 5 світових авіаційних
рекордів на легкомоторних літаках. 24-25 вересня 1938 року в якості командира
екіпажу разом з Поліною Осипенко і
Mарією Расковою на літаку «
Батьківщина» (АНТ -37)
зробила безпосадочний переліт з Москви на Далекий Схід, встановивши міжнародний
жіночий рекорд дальності польоту ( за 26 години 29 хвилин покрито відстань в
6450 км). Валентина Степанівна Гризодубова,
використовуючи свою популярність і знайомства у вищих колах, неодноразово
клопотала на захист людей, постраждалих від репресій. Зокрема, разом з відомим
льотчиком М. М. Громовим вона заступилася за Сергія Корольова, майбутнього творця
радянської космічної програми ; багато в чому завдяки їх зусиллям його перевели
з табору на Колимі в ЦКБ -29.
Валентина Степанівна Гризодубова відрізнялася характером вибуховим, відчайдушним і, якщо
вже щось вирішувала, йшла напролом – недарма вона займалася в юності боксом.
Могла собі дозволити зухвалі, куди більш небезпечні, ніж переліт на Далекий
Схід. Очолювала
Антифашистський комітет радянських жінок. Член комісії з розслідування злодіянь
німецько-фашистських загарбників (1942 рік). На травень 1943 особисто здійснила
близько 200 бойових вильотів ( в тому числі 132 - нічних ) на літаку Лі -2 на
бомбардування ворожих об'єктів, для доставки боєприпасів і військових вантажів
на передову і для підтримки зв'язку з партизанськими загонами. За що її
називали «нічною відьмою».
Учень 2
Біографія
Валенти́ни Гризоду́бової
Валентина
Гризодубова народилася в родині авіаконструктора і винахідника Степана Васильовича Гризодубова, який
згодом став першим авіатором міста Харкова. Закінчила Пензенський аероклуб в
1929 році. Займалася планерним спортом, працювала льотчиком-інструктором в
Тульській авіаційній школі. У 1934–1935 роках — льотчик агітаційної
ескадрильї імені М. Горького на Центральному аеродромі. У Червоній армії з 1936 року.
У 1937 році на
літаках УТ-1, УТ-2 і АИР-12 встановила 5 світових авіаційних рекордів висоти,
швидкості та дальності польоту. 24-25 вересня 1938 року як командир екіпажу на
літаку АНТ-37 «Родина» разом з льотчицями Поліною Осипенкоі Мариною Расковою здійснила
безпосадочний переліт з Москви на Далекий Схід, встановивши світовий жіночий
рекорд дальності польоту (за 26 годин 29 хвилин подолана відстань у 6450
кілометрів). За виконання цього перельоту Валентині Гризодубовій, Поліні
Осипенко і Марині Расковій було присвоєно звання Героя Радянського Союзу,
першим серед жінок.
Валентина
Гризодубова, використовуючи свою популярність і знайомства у вищих колах,
неодноразово клопотала на захист людей, які постраждали від репресій. Зокрема,
разом з відомим льотчиком М. М. Громовим, вона заступилася
за C. П. Корольова, майбутнього творця
радянської космічної програми; багато в чому завдяки їхнім зусиллям його перевели
з табору на Колимі в ЦКБ-29. З 1939 року Гризодубова — начальник
Управління міжнародних повітряних ліній СРСР. Учасниця німецько-радянської
війни. У березні 1942 —жовтні 1943 року — командир 101-го транспортного авіаційного полку, з жовтня
1943 року — командир 31-го гвардійського бомбардувального авіаційного
полку. За час війни полковник Гризодубова здійснила близько 200 бойових
вильотів на бомбардування ворожих об'єктів і для підтримки зв'язку з
партизанських загонах. З 1946 року полковник Гризодубова у запасі. Працювала в Міністерстві
цивільної авіації начальником управління міжнародних ліній СРСР, керівником
Науково-дослідного льотно-випробувального центру, заступником начальника
Московського науково-дослідного інституту приладобудування з льотної частини. Померла 28 квітня 1993
року. Похована в Москві на Новодівичому кладовищі.
Олена Теліга
Вчитель
Своїми мужніми, палкими віршами поетеса знаходить шлях до найбільш
захованих патріотичних почуттів людини і кличе до самовідданої боротьби за
українську державність. Присвятивши своє життя великій ідеї, Олена Теліга
розуміє і своє покликання жінки. Вона зуміла стати поруч чоловіка не
жінкою-борцем, позбавленою всякої жіночності, а справжньою люблячою дружиною.
Але в той час, співборець мужа, і своєю любов'ю не сміє розм'якшувати борця, а
навпаки скріплювати його сили.
У 1929 році
була заснована Організація українських націоналістів (ОУН). До активної
діяльності в партії прилучилася і молода поетеса Олена Теліга. Вона стала
центром уваги в середовищі української інтелігенції, очолила Спілку
письменників. Завжди ефектно вбрана й завжди приязна (хоча, за власною оцінкою, — не
красуня), Олена була однією з найчарівніших жінок українського емігрантського
середовища Польщі та Чехо-Словаччини 1920‑1940‑х років. У лютому 1942 року Олена Теліга була
заарештована, 13 лютого розстріляна фашистами у Бабиному Яру.
Учень 2
Біографія Олени
Теліги
Оле́на Іва́нівна Телі́га (8 [21] липня 1907 або 8 [21] липня 1906, Ільїнське, Московська
губернія, Російська
імперія — 21 лютого 1942, Київ, Райхскомісаріат
Україна) — українська поетеса, публіцистка, літературна критикеса,
діячка ОУН. Народилась в
Іллінському під
Москвою в інтелігентній, українсько-білоруській родині:
батько
Іван Опанасович Шовгенів — відомий
учений (викладав у Московському інженерному училищі), інженер-гідротехнік,
мати — донька православного священика.
У 1918 разом з
родиною переїхала до Києва. Тут вона навчалася в Жіночій гімназії Олександри
Дучинської; вивчала українську мову разом з російською, німецькою, французькою.
14 листопада 1920 її батько, професор Київського політехнічного інституту та директор
Департаменту водних, шосейних і грунтових доріг Міністерства шляхів уряду УНР,
разом з урядом був евакуйований на територію Польщі до міста Тарнів. Олена залишилася в Києві і у зв'язку із закриттям та
реорганізацією приватних навчальних закладів продовжила навчання в приватній
школі.
Навесні 1922
року матері Олени разом з донькою та сином Сергієм вдалося вибратися з
радянської України до Тарнова (Польща), де вони зустрілися з батьком. З липня
1922 родина оселилася в Подєбрадах у Чехословаччині. Тут Олена
ввійшла до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів. У Чехії
Олена отримала «матуру» — атестат. У
1923—1929 навчалася на історико-філологічному факультеті Українського високого
педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. Тоді ж розпочала
літературну діяльність, друкувалася переважно в «Літературно-науковому вістнику» (1922—1931),
що в той час виходив у Львові під редагуванням Дмитра Донцова, та інших еміграційних
виданнях. Саме в Чехії відбулося її становлення як поетеси,
публіциста-літературознавця.
З вересня 1929
по 1939 проживала у Варшаві. У 1929 році у Варшаві померла її мати. Тоді ж
настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними
номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося
влаштуватися вчителькою початкових класів в українській школі. У Варшаві Олена продовжила
активну мистецьку та громадську діяльність, стала постійним редактором та одним
із чільних представників редагованого Дмитром Донцовим у Львові «Вістника» (1931—1939).
Протягом 1939—1941 перебувала в Кракові. Тут, у
грудні 1939, Олена познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в
Організацію Українських Націоналістів (ОУН),
де активно працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН, якою керував Олег
Ольжич. Тісно співпрацювала із краківською «Просвітою», в лютому 1940 очолила
молодіжне Мистецьке товариство «Зарево». Після появи ОУН (б) належала до ОУН
(м).
Після арешту
редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанови нацистської
влади: ігнорувала вказівки гітлерівців зухвало і принципово. 7 лютого
1942 року почалися арешти. Її заарештували разом з чоловіком, який
назвався письменником аби бути з нею. У київському гестапо Олена Теліга
перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома
фразами. Місце та дата загибелі поетеси та її чоловіка невідомі, але оскільки у
лютому відбувались масові розстріли у Бабиному Яру, то 21 лютого 1942 року прийнято вважати днем
пам'яті української письменниці та її чоловіка.
Катерина Білокур
Витель
Всесвітньо відомий художник Пабло Пікассо
колись сказав так: «Якби в
нас була художниця такого
рівня, ми змусили б заговорити про неї весь світ». І казав він це не про
абикого, а саме про українську художницю. Її ім’я — Катерина Білокур.
Проста селянка з
Київщини, талановита художниця-самоук. Вона стала відомою на весь світ після
того, як 1954 року її картини було виставлено в Парижі. Але це аж ніяк не
зменшило осуд і нерозуміння односельців і родичів, які вважали її малювання
безглуздим і вбачали в цій справі лише спробу ухилитися від роботи. Однак вона
крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби,
робила їх сама; не маючи художньої освіти, навчалася в природи. Зображені на її
полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні незвичайним чуттям кольору та
сприймаються як прославлення природи й людини. Творчість української художниці
з села Богданівки належить до найкращих надбань світової культури ХХ століття.
Чарівний світ Катерини Білокур. Її життя - то як роман, сповнений
драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були і
конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість,
нездоланність, відданість мистецькому покликанню. Народжена холодного зимового дня Катеринга Білокур принесла в цей світ
стільки тепла, що гріє нас і досі. У високому та світлому сузір'ї діячів
культури рідного народу пломеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка
виписувала на своїх полотнах диво-чари української землі. Ім’я
Катерини Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах
втілила невмирущу красу живописної української природи, назавжди вписалося в
історію народного мистецтва.
Учень 2
Біографія Катерини Білокур
Катерина Василівна
Білокур народилася 24 листопада (7 грудня) 1900 року - українська
художниця, майстер народного
декоративного живопису,
представниця «наївного мистецтва». Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і
забороняли ним займатися. Катерина
продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та
вугіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем
Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені
цього театру.
У 1922–1923 рр. Катерина
дізналася про Миргородський
технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з
натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному
папері. У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про
закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.
1928 року дізналася
про набір студентів у Київський
театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але
ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини. Восени 1934 року робить
спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби
батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.
Після
закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 р. помирає
батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до
них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються
численні сварки. Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. На
початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину
Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день
художниця помирає.Похована в Бо гданівці.
Раїса Кириченко
Вчитель
Раїса Опанасівна Кириченко – примадона української естради,
народна артистка України, повний кавалер ордену княгині Ольги, лауреат
Шевченківської премії, Герой України, Берегиня української пісні, гордість
нації. Пройшла шлях
від доярки до співачки, голос якої
впізнавали з перших нот.
31 жовтня 2003 року Указом
президента України «за видатний особистий внесок у справі збереження та
примноження національної пісенної спадщини та багаторічну творчу діяльність»
Раїсі Кириченко присвоєно звання «Герой України» з врученням Ордена Держави. У
неї не було другорядних пісень. Кожна ставала популярною і входила в кожну
домівку. «Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля»,
«Мамина вишня» — всі ці пісні відомі не тільки в Україні.
Її співом захоплювалися слухачі Канади, Австралії, Німеччини, Польщі, Філіппін,
Алжиру, Тунісу та інших країн світу, а також у штаб-квартирі ООН.
Учень 2
Біографія Раїси Кириченко
Раїса
Опанасівна Кириченко (дівоче прізвище —Корж,
14 жовтня 1943, с. Корещина, Полтавська область — 9 лютого2005, м. Київ) — відома українська співачка.
Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (вересень 1999 — жовтень 2001), Герой України. Народилася
14 жовтня 1943 року в
селі
Землянки. Дівоче прізвище —
Корж.
Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, у
громадському житті якої брала активну участь. Почала працювати у
колгоспі, але і тут Раїса Кириченко співала — на фермі
дівчата створили хор доярок. Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького
автозаводу, де спів Раїси Корж почув керівник колективу — Павло Отченаш,
який згодом у січні
1961 запросив її в колектив. Працювала на
Кременчуцькому автомобільному заводі,
де і закінчила заочно десятирічку. Не отримувала спеціальної музичної освіти
(закінчила
Харківський інститут мистецтв лише в
кінці 1980-х).
Починаючи
з
1962 року
Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, там вона і познайомилась
із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком.
15 грудня 1963 року Раїса Корж
вийшла заміж за
Миколу Кириченка. На запрошення керівника
ансамблю «Льонок», Анатолія Пашкевича, сім'я Кириченко переїхала до
Житомира. З часом, коли у
1968 році Пашкевич
очолив Черкаський народний хор, то члени сім'ї Кириченко увійшли до його
складу. У
1979 році
Раїсі Опанасівні було присвоєно звання Народної артистки УРСР.
У 1983 році у Черкасах
для неї був створений фолк-ВІА «Росава», та все ж непорозуміння з керівництвом
філармонії призводять до того, що У 1987 році Раїса
Кириченко повертається до Полтави. Тут у неї виникла власна команда «Чураївна»;
після успіху пісні «Пане полковнику» в її репертуарі з'являється все більше
поп-шлягерів, вона записується в студії гурту «Фрістайл». У світ виходять два
компакт-диски Раїси Кириченко — «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина».
Після довгої
хвороби, у 2000 році
співачка переїхала до Києва. Влітку 2002 року, стараннями
Раїси Кириченко у її рідному селі Корещина було збудовано церкву та відремонтовано сільську
школу, яка отримала статус середньої. У 2003 написала книгу
спогадів «Я козачка твоя, Україно». 31 жовтня 2003 року, Указом
президента України «за видатний особистий внесок у справі збереження та
примноження національної пісенної спадщини та багаторічну творчу діяльність»
Раїсі Кириченко присвоєно звання «Герой
України» з врученням Ордена
Держави. 9 лютого 2005 року Раїса Опанасівна померла через хворобу серця у
віці 61 року. Похована в с. Корещина Глобинського району Полтавської області (поруч з могилою її
матері, як вона заповіла).
Руслана Лижичко
Вчитель
громадська діячка. Народна артистка України. Почесна громадянка Львова. Народний депутат України 5-го скликання. У 2000 році співачка стала
Лауреатом Першої Всеукраїнської Загальнонаціональної програми "Людина року
2000" в номінації "Зірка естради". 2003 року за альбом "Дикі
танці" вручено Платиновий диск незалежною асоціацією рекордингових
компаній (Київ, Лондон). 15 травня 2004 року у Стамбулі Руслана з композицією
"Wіld Dances" ("Дикі танці") перемогла на 49-му європейському музичному
конкурсі "Євробачення".
Того ж
року їй присвоєно почесне звання "Народна артистка України". Руслана
стає радником з питань молоді на громадських засадах прем'єр-міністра України.
Цього ж 2004 року Руслана стала
"Людиною року" та одержала премію "Прометей-Престиж" за
перемогу у номінації "Митець року". Восени 2004 року бере активну
участь в "Помаранчевій революції", а навесні 2006 року стає Народним
Депутатом України. Весною 2007 року співачка вирушає у великий благодійний
тур Німеччиною разом з німецьким рок-музикантом Пітером Маффаєм (всі зібрані
кошти передає дитячим лікарням). Співпрацюючи із ОБСЄ, Руслана стає Послом Доброї Волі ООН та
починає активну кампанію по боротьбі із сучасним рабством. У лютому 2007 року
співачка виступає на Віденському Форумі з питань торгівлі людьми та презентує
свій соціальний сингл "Not for sale", як офіційно визнаний ООН гімн
кампанії. Руслана ввійшла до десятка відважних
жінок планети
та отримала нагороду з цього приводу.
Наприкінці
листопада 2013 року Руслана стала однією з ключових фігур в проєвропейських
масових протестах. Починаючи із грудня 2013-го — одна з активісток Євромайдану, на підтримку опозиційних сил вела нічні вечори
майже до втрати голосу. Більше, ніж на 4 місяці Руслана повністю зупинила
концертну діяльність і проводила майже кожну ніч з півночі до світанку на Майдані Незалежності у Києві, який став
центром протестів. Загалом Руслана провела на Майдані Незалежності понад 100
ночей, протягом яких понад 500 разів виконала державний Гімн України і зробила
символом мирного протесту Світло.
2014-го Руслана провела
широку міжнародну кампанію, спрямовану на підтримку та захист позитивного
іміджу України у світі. Протягом року вона провела неодноразові особисті
зустріч з провідними світовими політиками, серед яких Віце-президент США Джо Байден, сенатори Джон МакКейн та Кріс Мерфі, міністр закордонних справ
Швеції Карл Більдт, Голова Європейської Ради Дональд Туск, Прем'єр міністр Латвії Лаймдота Страуюма та іншими
високопоставленими особами. Численні
промови та публічні виступи Руслани у Європарламенті у
Брюсселі та Страсбурзі та в сесійній залі ОБСЄ у
Відні мали вагомий результат та дозволили прийняти рішення щодо подальшої
роботи Європи над українським питанням.
Учень 1
Біографія Руслани Лежичко
Русла́на Степа́нівна Лижи́чко (нар. 24 травня 1973, Львів) —українська співачка, піаністка, диригент, танцюристка, продюсер, громадська діячка. Народна артистка України. Школяркою Руслана співала в гурті «Оріон», потім — у дитячому ансамблі
«Посмішка». Після закінчення дитячої музичної школи майбутня співачка вступила
до Львівської консерваторії ім. Лисенка на
диригентське відділення. З 7 років розпочалось професійне
музичне життя наповнене концертами, конкурсами та фестивалями в дитячому ВІА
"Усмішка" під керівництвом Аркадія Кузіна. Під час
навчання в консерваторії брала уроки композиції в Мирослава Скорика, уроки диригування в Миколи Колесси та Юрія Луціва, уроки вокалу в Лариси Бужко,
уроки фортепіано в Юрія Боня. Руслана закінчила консерваторію за фахом «Диригент симфонічного оркестру»
Музична кар'єра
співачки почалася 1993 року,
коли Руслана взяла участь у двох музичних фестивалях України: Всеукраїнському
фестивалі сучасної пісні і популярної музики «Червона Рута-93», лауреатом якого
вона стала, а також Всеукраїнському фестивалі поп- і рок-музики «Тарас Бульба-93». Наступного року Руслана
та її продюсер Олександр Ксенофонтов заснували
студію «Люксен» і почали займатися радіорекламою. 1994 року Руслана
стала володарем «Гран-прі» першого Всеукраїнського телевізійного фестивалю
«Мелодія».
27 грудня 1995 вийшла заміж
за Олександра Ксенофонтова. З початку 1996
року займалася першим великим творчим проектом — шоу «Дзвінкий вітер» із
«живим» звуком. Цей проект був присвячений святкуванню 500-річчя епохи
Відродження у Львові й був синтезом класики й року. Того ж 1996 року Руслани бере участь у V Міжнародному
фестивалі мистецтв "Слов'янський базар" і здобуває Гран-прі - у цей
вирішальний день Руслана так заспівала "Тиху ніч", розплакавшись
просто на сцені, що всі 14 членів жюрі захоплено підвелися і аплодували їй стоячи.
Це
був її тріумф, адже виступ оцінили одностайно за найвищою шкалою - 140 балів!
Наприкінці листопада 2004 року в
Україні почались протести проти фальсифікацій виборів тиа злочинної влади.
Активізація подій співпала з концертним туром співачки країнами Балтики.
Руслана взяла на себе роль «народного дипломата», використовуючи кожну
можливість звернутися до закордонних журналістів із закликом розповісти якомога
більше про боротьбу українського народу проти свавілля влади.
У грудні 2004
на запрошення депутата Європарламенту від Литви Вітаутаса Лансбергіса Руслана відвідала
Європейський парламент у Страсбурзі (Франція) і провела численні зустрічі з
депутатами парламенту від різних країн (Велика Британія, Німеччина, Швеція,
Польща тощо), а також провела два брифінги у залі Європарламенту. У ході усіх зустрічей Руслана
закликалала якнайбільше європейських спостерігачів відвідати Україну під час
переголосування другого туру президентських виборів. Народний депутат України 5-го
скликання з квітня 2006 до червня 2007 від Блоку «Наша Україна», № 5 у списку.
На час виборів: заступник директора ТОВ «Студія звукозапису „Люксен“»,
позапартійна. Член фракції Блоку «Наша Україна» (з квітня 2006). Голова
підкомітету з питань інформаційного забезпечення європейської та
євроатлантичної інтеграції Комітету з питань європейської інтеграції (з липня
2006). Склала депутатські повноваження 19 червня 2007-го.
Наприкінці
листопада 2013 року Руслана стала однією з ключових фігур в проєвропейських
масових протестах. Починаючи із грудня 2013-го — одна з активісток Євромайдану, на підтримку опозиційних сил вела нічні вечори майже
до втрати голосу Більше, ніж на 4 місяці Руслана повністю зупинила концертну
діяльність і проводила майже кожну ніч з півночі до світанку на Майдані Незалежності у Києві, який став
центром протестів. Загалом Руслана провела на Майдані Незалежності понад 100
ночей, протягом яких понад 500 разів виконала державний Гімн України і зробила
символом мирного протесту Світло.
Ніна Матвієнко
Вчитель
Золотий
голос України - Ніна Матвієнко. Українська співачка, народна артистка України з 1985, Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1988, Герой України. Член Спілки
кінематографістів України (1989).
«Українським соловейком» назвав Дмитро Гнатюк
Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна -
дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко
своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в
серце, зачаровує магією м'якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським.
Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю
народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка
Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої глибини сягнула
співачка у виконанні народної пісні.
Мало хто знає про ще одну дивовижну грань творчого обдарування Ніни
Матвієнко — її закоханість в літературу, в українське слово.
1975 року вона заочно закінчила філологічний факультет Київського
університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю.
Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені
Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори
періодично з'являються на сторінках таких часописів, як «Україна», «Дзвін»,
«Жіночий Світ» та інших.
Учень 2
Біографія Ніни Матвієнко
Матвіє́нко Ні́на Митрофа́нівна (10 жовтня 1947,
с. Неділище, Ємільчинський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР) — українська
співачка, народна артистка України з 1985, Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1988, Герой України. Член Спілки кінематографістів
України (1989). Мати, Антоніна
Ільківна, мала співочий талант, могла співати в три, навіть у 4 голоси.
Наприкінці 1970-х років Ніна Матвієнко записала диск із материними піснями. Родина жила бідно. Щоб якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати
Ніну до інтернату.
11-літня дівчинка мала добрий характер, легко
сходилась з людьми. Мати вважала, що їй легше, ніж іншим дітям, буде перенести
розлуку з родиною. З 1958 року Ніна навчалася в школі-інтернаті
селища Потіївка Радомишльського району. Це було нелегке
випробування — один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами
тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу. Потіївська школа-інтернат була восьмирічкою, тож до 9-го класу Ніну
Матвієнко перевели до Коростеня. У коростенській школі-інтернаті займалася легкою
атлетикою й акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної.
Дівчина справді відвідала
вокальну студію при хорі, але, закінчивши інтернат, довелось влаштувалася на
коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею
кранівника, згодом була переведена копіювальницею. Почувши, що в Житомирі
набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби
до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно
створювали жіночий вокальний гурт. Але автентична манера виконання Ніни
Матвієнко ніяк не в'язалися з колективним естрадним співом, і їй чемно
відмовили (проби вдало пройшла інша майбутня українська співачка — Раїса Кириченко). Але бажання співати було таким сильним, що 1966 року Ніна таки
записалася в студію Хору імені Григорія Верьовки. З 1968 року, по
закінченні вокальної студії при хорі вона стала його солісткою.
1975 —
закінчила Київський
університет. Співачка веде активну
концертно-гастрольну діяльність, яку вона почала ще з 1967 року. Ніна
Матвієнко з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі,
Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. У її творчому репертуарі
платівки із записом українських народних пісень, аудіокасети, компакт-диски із
записом різних за жанром творів. У 1966-1991 була солісткою
вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному
хорі імені Григорія Верьовки. З 1989 року — член Спілки кінематографістів України. Ніна Матвієнко — голова журі Міжнародного
конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик, що проходив 1-3
квітня 2011 у Львівській філармонії. 22 жовтня 2011 року Ніна Митрофанівна
очолила Експертну Раду (Журі) Міжнародного Благодійного Фестивалю талантів «Дивосвіт» у
м. Запоріжжя
Творчий шлях
артистки був відзначений: у 1978 році за великий внесок у розвиток українського
мистецтва і за активну культурно-творчу діяльність співачка отримала звання
заслуженої, в 1985-му —
народної артистки України. Також у 2016 році їй було присвоєно звання «Почесний громадянин Києва».
Ліна Костенко
Вчитель
Костенко Ліна Василівна – чутлива поетеса
українського слова. Принципова жінка з чоловічим характером, сталими принципами
та поглядами на життя… Жінка з легенди - так
називають улюблену поетесу сучасності Ліну Василівну Костенко, найяскравішу
зірку на небі сучасного українського письменництва. Українській літературі
таланить на великих жінок. Ліна Костенко - поетеса вищої інтелігентності та
порядності, не ласа ні до слави, ані до почестей. У творчому житті вона
залишалася сама собою. Вона з тих поетів, які здатні крізь людське бачити
національне, переходячи одразу на загальнолюдський рівень. Поетеса не байдужа
до проблем нашого сьогодення. Поезія Ліни Костенко торкає серця читачів, по-справжньому
хвилює та змушує замислитись про сенс свого власного життя.
Ліна Василівна –
поет, філософ, безстрашний і напружено мислячий митець, кришталево чесний перед
своїм народом і власною совістю. Її геній, незважаючи на всі катаклізми й
катастрофи, гоніння й замовчування, був і залишається могутнім незламним
деревом, олімпом сучасної поетичної думки.
Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив
людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не
виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди
виражала прямо і відкрито:
її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що
вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю
читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.
Учень 1
Біографія Ліни Костенко
Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська РСР) — українська письменниця,
поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської
премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). Народилась у родині
вчителів. У 1936 році
родина перебралась із Ржищева до Києва.
З 1937 по 1941 роки навчалася у школі № 100, що знаходилася на Трухановому острові, адже саме там жила родина.
Після закінчення середньої школи навчалася в Київському
педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті
імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.
Була однією з
перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на
межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в
українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне,
але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього
режиму. На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці
за «аполітичність», був знятий з плану знімання
фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».
1973 — потрапила
до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 року, після
відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки»,
а 1979-го,
за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний
роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.
За нього поетеса 1987 року
була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Твори Костенко перекладено англійською, польською, білоруською, естонською,
італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами. Зокрема, її вірші на
польську перекладали Флоріан Неуважний та Лeшек Енґелькінґ. Сама ж поетеса є авторкою
перекладів чеської та польської поезії.
IV. Заключна
частина
Заключне слово вчитель
Сьогодні ми коротко ознайомилися
з долями декількох українських жінок, які є творцями нашої української історії.
Ми переконалися, що українські жінки талановиті, мудрі, сильні, вольові,
відповідальні, наполегливі, справедливі та незалежні. І не має значення, чи
були вони княгинями, султаншами, поетесами, актрисами чи військовими… Чи можливо ця жінка – мати,
що народила дитину, яка принесла користь, славу нашій країні, нашій державі…
Вчитель
В цей весняний
день, в кінці нашого заходу ми преведимо гру, де звучатимуть запитання про
відомих жінок України. Отож, тема гри — «Жінки
в міфах, легендах, переказах, літературі, історії». Грають 2 команди (клас ділиться на 2 команди і обираються
капітани). Результати гри
фіксуватимуться помічником на дошці.
Оголошуємо 1 тур:
«Ім'я їй — жінка!»
Завдання
учасникам: кожна команда має правильно відповісти на 9 запропонованих запитань;
обговорення відбувається в команді, а відповідь озвучує капітан команди.
Умови гри: зараховується лише одна відповідь, за правильну нараховується 1 бал, час
для обдумування варіанту відповіді — до 5 секунд.
Команди готові?
Увага! Звучать запитання для команди 1.
1. Назвіть
ім'я головної героїні драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». (Мавка)
2. Як звали дружину
київського князя Ігоря? (Ольга)
3.Українська дівчини, яка потрапивши в полон до турецького султана стала
його наложницею а згодом і султаншою…(Настя Лісовська, Роксолана)
4. Продовжіть рядки: «В Путивлі-граді вранці-рано співає, плаче... (Ярославна)
5. . На Всесвітній виставці, що відбулася у Парижі (1954 р.), успіх її
творів приголомшив французів. Одну з її картин викрали. Хто вона, ця народна
художниця? (Катерина Білокур)
6. Кого називають
українською Сафо? (Марусю Чурай)
7. Українська жінка,
яка на початку XX століття спромоглася сягнути висот оперних
зірок і «стати в один ряд» з ними. (Соломія Крушельницька).
Вчитель
Команді 1 зараховано ... правильних
відповідей.
Увага! Звучать запитання для
команди 2.
1. Назвіть автора повісті «Інститутка» (Марко Вовчок)
2. Назвіть псевдонім Лариси Петрівни Косач (Леся Українка)
3. У назві якої п'єси Івана Котляревського є жіноче ім'я? («Наталка-Полтавка»)
4. Дочка Ярослава Мудрого —
французька королівна. ЇЇ ім'я. (Анна)
5. Назвіть історичний роман
у віршах Ліни Костенко — вершину її
творчості («Маруся Чурай»)
6. Продовжіть: Кий, Щек, Хорив і
сестриця... (Либідь)
7.Актриса, яка зіграла роль
Роксолани в однойменному фільмі.
(Ольга Сумська)
Вчитель
Оголошуємо 2 тур: «Жінки в
міфах, легендах, переказах, історії, літературі...».
Правила гри: усі команди грають одночасно; кожна команда може пропонувати свій
варіант відповіді лише один раз; сигнальну картку можна піднімати лише
після звукового сигналу. Якщо сигнальну картку одночасно підняли кілька команд,
капітани дають письмову відповідь.
Умови гри: час для обдумування — до 30 секунд, кожне запитання оцінюється в один
бал, відповідь дає капітан команди або представляє члена команди, який
відповідатиме. Ведучим допомагатимуть асистенти.
Ведучий 1. Оголошуємо зміст запитань.
1. Хто
мав у серці те, що не вмирає? (Леся Українка)
2. Назвіть
ті чудеса світу із семи відомих, які так чи інакше пов'язані з жінкою. («Висячі
сади» Семіраміди у Вавилоні; Семіраміда —дружина царя
Навуходоносора II; храм Артеміди Ефеської; Артеміда — покровителька
мисливства, на її честь було збудовано храму торговому місті Ефесі на західному
узбережжі Малої Азії.)
5.
Назвіть римську богиню квітів та юності. Її іменем у сучасній мові
називають рослинний світ. (Флора.)
4. Нестор-літописець
порівнював її із зорею, що передує сходу сонця, маючи на увазі хрещення
княгині, а під сонцем — прийняття християнства на Русі у 988 році. Назвіть ім'я
княгині. (Ольга.)
5. На
Всесвітній виставці, що відбулася у Парижі (1954 р.), успіх її творів
приголомшив французів. Одну з її картин викрали. У 1956 році їй присвоїли
звання народної художниці УРСР. Навколо картин художниці і досі точаться
дискусії: одні вважають її твори космогонічними, інші відносять їх до
декоративно-прикладних, ще інші кваліфікують як високохудожні самобутні
творіння. Хто вона, ця народна художниця? (Катерина Білокур.)
6. Заради
якої жінки турецький султан Сулейман І Пишний
розпустив свій гарем і не хотів нікого знати, крім своєї Гуррем?
(Роксолани.)
7. Протягом
перших десятиріч XX століття на оперних сценах світу загальновизнаними були чотири
особи чоловічої статі: Матіа Баттістіні (баритон), Тітта Руффо (баритон), Федір
Шаляпін (бас), Енріко Карузо (тенор). І тільки одна жінка спромоглася
сягнути їх висот і «стати в один ряд» з ними. Назвіть її. (Соломія
Крушельницька — лірико-драматичне сопрано. )
8. За
легендою, халіф Багдада Шахріяр убивав своїх дружин після першої ж ночі,
боячись їх зради. Назвіть ту, яка залишилася живою і зуміла врятувати
інших. (Шахерезада — дочка візира, яка розповідала
захоплюючі казки протягом тисячі п однієї ночі.)
9. Назвіть
єдину жінку, яка двічі ставала лауреатом Нобелівської премії: у 1903 році
— з фізики, у 1911 році — з хімії.(Марія Склодовська-Кюрі.)
10. У
1901 році німецька фірма «Даймлер» почала випускати автомобілі нової марки. За
пропозицією представника фірми у Франції Еріка Емніка новий автомобіль
було названо іменем його дочки. Яким саме? (Мерседес.)
Вчитель
Дякуємо всім
активним учасникам та всім уболівальникам,
помічникам ведучих, членам команд за виявлену під час гри активність,
кмітливість та прагнення до перемоги.
Жінка…Чарівне, ніжне створіння.
Про неї співають пісні, складають вірші. Її боготворять та ненавидять. Її
вивчають, але все одно вона завжди залишається загадкою. Природа наділила жінку
особливою силою. Ця сила незрима, тонка та лагідна, але водночас велика та
стихійна. Жінка є уособленням всього прекрасного, що ми зараз маємо. Майже всі
культурні надбання людства були створені через жінку та за участі жінки, бо
вона надихає чоловіка на прекрасні, благородні та мужні поступки, допомагаючи
йому розкритися та розвиватися самому.
На жаль, деякий час роль жінки у суспільстві була дещо
спотворена. Передумови до цього були створені багатьма поколіннями попередніх
століть, коли жінку вважали особою нижчого рівня, без права голосу та без права
самореалізації. Її головна роль зводилася до народження дітей та
домогосподарства. Якщо жінка намагалася проявити себе в якійсь інший сфері, то
її одразу намагалися поставити на місце.
Протягом ХХ століття здійснилося багато
кардинальних змін в суспільстві взагалі. Змінилася також роль жінки – вона
здобула більше свободи для реалізації себе в творчості, в праці, в науці. Сьогодні
саме вона, жінка, має завжди і в усьому подавати приклад
моральності, добра, вірності, терпіння, любові. Любові до Батьківщини, любові
до оточуючих, любові до рідних. І кому ж як не жінці нести в наше життя
цей божественний вогонь любові — щодня, щомиті і в усьому.
Всі жінки України разом і кожна з
них окремо творять нашу з вами історію. Історію могутньої і багатої на людську
доброту країни. Країни, яка ніколи не ставала на коліна, яка завжди боролася за
свою свободу, волю і незалежність.
Сьогоднішній
захід хочеться закінчити словами Ліни Костенко…(2016)
А жінка буває на
осінь так схожа:
То тиха й привітна, а
то й непогожа.
То скропить сльозою,
то сонцем засвітить.
То прагне зими, то
вертається в літо.
А жінка, як осінь,
плодами багата
На ніжність, добро,
материнство і святість.
Як вересень тихий,
зігріє душею,
Не страшно морозу
чекати із нею.
А жінка буває
тривожна, як осінь.
То дихає вітром, то
ласки попросить,
То болю завдасть, а
то вигоїть рани,
Листочком у світ
полетить за коханим.
Всім дякую. До зустрічі!
